65 Бригада

Ти - наш спаситель!

У найнебезпечніші моменти найкраще видно, хто поруч із тобою.

Боєць 65-ї окремої механізованої бригади з позивним «Аман» разом з евакуаційною групою потрапив під щільний ворожий вогонь. Військові мали поранених і контужених, відходили крізь посадки, за ними полювали ворожі дрони.

Саме тоді вони зустріли 61-річну Ніну Олександрівну.
Вночі жінка намагалася вибратися з Оріхова на велосипеді, шукаючи дорогу до безпеки та слідуючи за пораненим чоловіком.

Військові могли зосередитися лише на власному порятунку, але не залишили жінку.
Ніну Олександрівну вивезли з небезпечної зони.

Так працює наша евакуаційна група.
За кожною евакуацією — люди, чиє життя не можна залишити напризволяще.
І навіть під обстрілами наші військові продовжують робити все можливе, щоб урятувати тих, хто потребує допомоги.

5 днів наші пілоти виводили цивільного з Преображенки!

https://youtu.be/Kclr1oTwsDo?si=AzynxhYNG3aZvsAv

РОСІЙСЬКІ БОМБИ ЗРУЙНУВАЛИ ЖІНОЧИЙ МОНАСТИР У КОМИШУВАСІ

2 листопада 2026 року вранці росія атакувала КАБами селище Комишуваху. Загалом окупанти скинули у той день 9 авіабомб різної потужності.

Удар також прийшовся і по Свято-Єлизаветинському жіночому монастирю УПЦ (московського патріархату). Бомбою по «скрєпах» – парадокси канонів і цінностей російського агресора.

Красива і затишна обитель, яка була окрасою селища, тепер перетворилася на руїни. У спорожнілих келіях лишися речі монашок – неначе людина тільки вийшла і от-от повернеться, а в трапезній досі стоїть на столах недоїдена їжа.

Ось горить вогник нічника у келії; на незастеленому ліжку лежить рушник і корсет для шиї, на столику – ліки і відкрита Біблія. У притворі стоять велосипеди місцевих служок; весь бабинець ще обвішаний і обклеєний образами Христа і покровительки монастиря Святої Єлизавети.

Ще всюди пахне теплом людських помешкань, повсюди – у церковній крамниці, в бібліотеці і в кафоліконі (монастирському храмі) – відчувається запах ладану і миро. І тільки вітер ворушить фіранки у розбитих вікнах і тужливими протягами гуляє між розчахнутими дверима кімнат та у безлюдних коридорах.

На стільчиках коло дверей лежать балончики з монтажною пінкою, якою служительки храму пробували ремонтувати вікна після перших прильотів, та нехитрий інструмент. Паперть засипана битим склом, а подвір’я коло напів зруйнованої дзвіниці – битою цеглою і сміттям.

Колись гарні приміщення монастиря тепер сліпо моргають до байдужого неба розбитими вікнами. І лише дрони дзижчать час від часу у похмурому небі, шукаючи собі чергову жертву.

Моторошне відчуття спорожнілої обителі, щемливий жаль за погубленою красою і тиха ненависть до окупантів – ті відчуття, які несе з собою війна. Запах диму на згарищах, вулиці, засипані цеглою, будівельним сміттям і дерев’яними риштуваннями із зірваних вибухами дахів, бродячі собаки і мокрі безпритульні коти – ось такі симптоми «руського міра», який несе із собою загарбник.

Така тепер Комишуваха, такі тепер всі населені пункти прифронтового Запоріжжя. Кіл-зона спершу вибиває цивільних, а далі приходить руїна. Бо єдині цінності, які несе росія для української нації, – рабство, морок і смерть.