янголи бачать, як я пишу

я сумую за кожним,
кого знала.
але за тобою сумую якось по-іншому.
так сумують не за людиною — за минулим чи за дитинством,
за домом,
за тишею
в голові
між вдихом
та видихом,
за часом,
коли світ — так здавалось, — не біг — стояв
і чекав, доки виросту,
щоб не зійти з розуму,
а зізнатись, що божевільний

місце, де ти навіть не була,
пахне твоєю квартирою,
твоєю кімнатою.
я стою —
вдих-видих,
вдих-видих,
навіть не можу сказати,
що це.
просто — твій дім,
ніч влітку,
твоє ліжко,
кінцева автобусу, який ніколи не приїздить вчасно,
надпита кава з надбитої чашки.

що мені вдіяти, королівно,
як краще за все я почуваюсь в твоїх обіймах,
в твоїх стінах,
як твоя кава — найкраще моє снодійне.
і горлиці за твоїм вікном
не нагадують мені про дім,
а обманюють,
ніби я вже вдома.

я не знаю,
що втратила ти,
але я втратила
спокій.

моряцький компас
весь цей час вказував мені шлях лише в твій бік.
кінцевою точкою, нагородою
завжди була ти.
отже, мені немає більше, куди йти.
підкидати монету немає сенсу —
обидві її сторони
зображають твоє лице.

кожне руде волосся — твоє,
хай ти більше і не руда.

десь потяги зупиняються від спеки,
десь потяги зупиняються під обстрілами.

в тебе мені спокійніше,
ніж в себе вдома.

може тому що в мене його нема.


??.??.2026р.

скажіть шось хороше, бо я подумаю, що тут всі вимерли… бо я за останній місяць ледь не вимерла реально