РАНКОВИЙ КУЛИК

Написала для «Української правди» про небезпечну практику, коли повідомлення про підозру фактично підміняє собою судовий вирок.

Гучні затримання, показові обшуки, публічні звинувачення та медійні кампанії дедалі частіше формують у суспільстві переконання у винуватості людини ще до рішення суду.

Але підозра — це не вирок. І презумпція невинуватості — не формальність, а конституційна гарантія, яку зобов'язана забезпечувати держава.

У блозі на конкретних прикладах показала, до яких наслідків призводить така практика, чому кримінальні провадження роками залишаються без судових рішень та які зміни необхідні, щоб правоохоронна система працювала за законом, а не за законами медійного ефекту.

Правосуддя має здійснюватися в суді, а не на брифінгах правоохоронців.

Детальніше — у моєму блозі:

https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6af6f7317a2f5/

І щоб вже добити тему і повторюю для тих хто прибіг до мене в особисті з "інсайдами". Плани стійкості — це не чергова папка з документами, не презентація для урядових селекторів і не набір красивих графіків у звітах. Це реальний щит області перед російськими ударами, здатність критичної інфраструктури витримати атаку, а людей — пережити зиму зі світлом, теплом і водою. Саме забезпечення виконання цих планів було одним із головних завдань Київської ОВА. І саме за цей напрям відповідав Микола Калашник.
Тепер, коли замість результатів маємо публічне з'ясування того, хто кому підпорядковувався, хто мав підписувати документи, а хто — контролювати підрядників, варто повернути дискусію до головного. Руслан Олійник фактично підтверджує: Калашник особисто був включений у процес, щотижня звітував на селекторних нарадах і мав усю повноту інформації про стан виконання робіт. Тож розповіді про складну адміністративну вертикаль не можуть бути універсальним евакуаційним коридором від управлінської відповідальності.
Проблема в тому, що звіти не зігрівають будинки, протоколи не захищають енергетичні об'єкти, а проведені наради не замінюють побудованих укриттів і підготовленої інфраструктури. Можна скільки завгодно пересувати відповідальність між департаментами, підрядниками та заступниками, але від цього не з'являться виконані роботи. Плани стійкості мали стати практичним результатом управління, а натомість ризикують залишитися пам'ятником бюрократичній імітації діяльності.
У цій історії є проста управлінська аксіома: керівник відповідає не лише за те, що відбувається в його кабінеті, а й за те, чого не відбулося в області під його керівництвом. Не можна бути першим на фотографіях під час звітування і останнім у черзі, коли потрібно відповідати за провал. Калашник не може сховатися за власною організаційною структурою. Бо плани стійкості — це не змагання з перекладання паперів і не гра в гарячу картоплю з відповідальністю. Це питання реальної готовності Київщини до війни. І за цим критерієм оцінюють не красномовство посадовців, а зроблену роботу.